10 жовтня відзначаємо 75-річчя від дня народження АНАТОЛІЯ ВАСИЛЬОВИЧА ГРИЦАНА (10.10.1950–03.12.2022), культурно-громадського діяча Прикарпаття, заслуженого діяча мистецтв України, кандидата історичних наук, упродовж 20-ти років директора Навчально-наукового інституту мистецтв ПНУ ім. Василя Стефаника, професора кафедри сценічного мистецтва і хореографії…Пропонуємо уривки зі статті про Анатолія Васильовича, що були опубліковані до його 70-го ювілею в часописі «Галичина», написані його учнями. Тоді ще він був разом з нами… СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ…
ІГОР ПРОКОП’ЯК, режисер-постановник Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок імені Марійки Підгірянки, актор, лауреат премії імені Віталія Смоляка в галузі театрального мистецтва, викладач кафедри, на сьогодні – військовослужбовець ЗСУ:
«…Саме з випускників… інституту і кафедри складається кістяк труп Івано-Франківського, уже національного, академічного драматичного театру імені Івана Франка та Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок імені Марійки Підгірянки… Крім того, колишні студенти Інституту активно знімаються у кіно і телесеріалах, є ведучими телерадіопрограм, потрапляють до різноманітних рейтингів і отримали не одну державну нагороду. А всього цього могло б і не відбутися, якби одного дня Анатолій Грицан не здійснив, як на мене, досить таки небезпечну авантюру і не проміняв тепле, насиджене чиновницьке крісло у обласній адміністрації на невизначене майбутнє з інститутом мистецтв, який ще й свого приміщення, як такого, на той час не мав… І, можливо, саме ця подія подарувала багатьом, у тому числі й мені, можливість займатися улюбленою справою!»
ТЕТЯНА ОСАДЧУК, кандидатка мистецтвознавства, на сьогодні – МАМА:
«Спалюючи серце, віддає душу» – ці слова є епіграфом до книги Анатолія Васильовича Грицана. І ці слова якнайкраще характеризують всю силу та відданість митця своїй справі життя. Анатолій Васильович – це людина ДУША. Він дуже тонко відчуває мистецтво та з великим пієтетом та любов’ю ставиться до кожного студента. Він «творчий батько» для всіх нас – випускників та молодих працівників кафедри СЦЕНІЧНОГО МИСТЕЦТВА! Ми завжди прислухаємось до його мудрого, виваженого слова та очікуємо, як малі діти, батьківської похвали. І він щедро дає цю похвалу, навіть інколи із бонусом, для того, щоб підтримати і надихнути нас на нові великі звершення. Також, як і кожен хороший батько, Анатолій Васильович вміє дуже мудро та грамотно дати критичну оцінку роботі викладача чи студента, за що ми його ще більше поважаємо, адже творчість – це безперервна робота над собою та удосконаленням своїх вмінь. Можу з гордістю сказати, що саме школа Анатолія Грицана підготувала мене, молодого спеціаліста, до професійного життя та наукової діяльності. Під науковим керівництвом Анатолія Васильовича мені вдалося отримати науковий ступінь. Він із незгасимою жагою, щодня служить справі життя, людям та вкладає свою душу в студентів Навчально-наукового Інституту мистецтв…».
ВІРА ПРОКОП’ЯК, доцентка кафедри сценічного мистецтва і хореографії Навчально-наукового інституту мистецтв КНУВС, кандидатка мистецтвознавства:
«Відповідальність, точність і віра у те, що робить – саме так можна охарактеризувати Анатолія Васильовича під час творчої діяльності. До будь-якого заходу, він, як режисер підходить дуже відповідально. Коли нам, студентам, здавалося, що достатньо однієї репетиції, або можна обійтись без неї, то Анатолій Васильович проводив дві, чи навіть три, бо, як сам стверджує, все має бути вивірено, точно і головне чисто. Якщо Він за щось береться, то робить добре, впевнено і до кінця. Перешкоди, які трапляються на шляху до створення мистецького дійства, не викликають в Анатолія Васильовича розгубленості чи смутку, він дуже швидко знаходить вихід і працює далі. До прикладу, в момент, коли не вдається підібрати потрібний поетичний твір, Він не здається і сам береться за написання того, чого бракувало. Такий Анатолій Грицан і у творчості, і в науці. Завжди вчить нас бути думаючими, послідовними і правдивими, вірити і любити те, що робимо».
ТАРАС ВАСИЛЮК, на сьогодні – старший викладач кафедри сценічного мистецтва і хореографії Навчально-наукового інституту мистецтв КНУВС, режисер-постановник Івано-Франківської обласної філармонії імені Іри Маланюк, популярний ведучий і шоумен:
«Ніколи не чув щоб до Анатолія Васильовича хтось застосовував вульгарне і таке непритаманне йому слово «начальник». Натомість, усі його колеги (свідомо не вживаю слова «підлеглі») називають його не просто директором, а, подекуди, в неформальному середовищі жартівливо кличуть татом. Мабуть, відчуваючи таку батьківську відповідальність, Анатолій Грицан пропускає через серце кожен виклик, важко переживає робочі непорозуміння і так щиро радіє успіхам студентів. Завжди пригадую його слова про наукову діяльність: «За кожне слово і кожну кому чи крапку ти несеш велику відповідальність». Так і в кожному рішенні Анатолія Васильовича завжди відчувається скрупульозна зваженість і відповідальність перед людьми. А ще він дуже скромна людина – в його кабінеті немає «директорського» крісла, автомобіль теж не видає посади його власника. А ось у ставленні людей до нього одразу відчувається велика повага».
ІВАН БЛІНДАР, на сьогодні – заслужений артист України, актор Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, кіноактор:
«АнВас… Саме так він записаний у мене в телефоні – Анатолій Васильович, добрий день. – Добрий день, бандити, ви вже поїли? – Нє, не встигли… Лиш філософія закінчилась і зразу до вас на акторську…
– Йдіть в шафу (підсобка біля директорського кабінету), подивіться там щось має бути.
Дякую Вам, АнВас, за дароване мені ремесло… завдяки Вам я маю тепер таку «шафу» в своїй професії… Коли мені чогось не вистача,є я її відчиняю) і там є все… Все, що ви нам дали)…»
Спогади про А. В. ГРИЦАНА від випускника кафедри 2010-го року, актора, режисера ОРЕСТА ПАСТУХА.
Для кафедри театрального мистецтва постать Анатолія Васильовича Грицана була непересічною, основоположною, адже її заснування – це результат його багаторічної праці, а відтак й об’єктом особистої любові. Ця любов відчувалася навіть у дрібних проявах.., наприклад, Анатолій Васильович знав усіх студентів кафедри поіменно, з усіма вітався при зустрічі, міг спокійно поцікавитися станом справ у навчанні й не тільки.
Не знаю, наскільки це усвідомлювалося студентами під час навчання, але тепер, з відстані часу, повертаючись спогадами в ті дні, пам’ять вимальовує його особистість не в образі типового керівника з номенклатурним ореолом, а більше в образі турботливого батька, котрий, незважаючи на надто щільний робочий графік, таки знаходив можливість подивитися усі творчі покази кафедри, ба більше, особисто їх фотографував. Ми добре розуміли, що фотофіксація наших творчих робіт для нього важлива, бо в майбутньому залишиться на сторінках історії становлення і розвитку його дітища кафедри, першого осередку вищої театральної освіти на Прикарпатті.
Часом Анатолія Васильовича доводилося чекати, і ми спеціально затримували показ (для нас його присутність була дуже важлива) до моменту, поки до зали аудиторії 502 квапливо не увійде ВІН, з фотоапаратом у руці, – і аж тоді ми розпочинали. Так само було важливо почути його думку опісля, що, безумовно, стимулювало мотивацію працювати далі. Тоді на кожного з нас – студентів перших-других курсів, це справляло чимале враження, бо ж надихало наші творчі амбіції усвідомленням, що ти вже теж певною мірою дорослий митець.
Наш курс був четвертим набором ще зовсім молодої кафедри театрального мистецтва, і ця близькість студентів з викладачами, теплота взаємостосунків, увага й турбота витворювали разом атмосферу сімейного кола, в якому немає чужих, недолюблених, чи кинутих напризволяще. Ця атмосфера змінювала суть статусу «звичайного студента» із типово знеособленого (як це зазвичай буває у величезних театральних вишах, коли ти – тільки один із сотень чи тисяч інших), до члена певного закритого community зі своєю власною моделлю стосунків і зв’язків, що ставило перед тобою одне єдине вагоме завдання – рости й розвиватися, мотивувало доводити, що в тебе вірять не дарма. Саме завдяки такому підходу для багатьох з нас зміна шкільної лави в рідному містечку чи селі на університетську аудиторію, на самостійне життя у ритмі великого обласного центру, не була травматичною. Ми почувалися під його опікою і захистом, як майбутні творчі особистості, якими мріяли стати.
Стів Джобс колись сказав: «Роби більше, ніж повинен і ти завжди будеш на крок попереду»… Це саме та думка, яка відгукується коли зважуєш на зусилля Анатолія Васильовича Грицана та його особистий вагомий внесок у становлення й розвиток Навчально-наукового інституту мистецтв, а відтак й вищої театральної освіти на Прикарпатті. Він справді робив більше.
Він любив театр, добре розумівся в живописі, декоративному мистецтві, музичному…
Пам’ятаю перше враження від нового приміщення Інституту мистецтв.., тоді ще був 2005-й, ще свіжі й насичені кольори фарб ззовні і чисельні роботи з декоративно-прикладного мистецтва й живопису на стінах всередині.., одночасно лунає музика з кількох аудиторій.., усе це перегукувалося між собою і спліталося в єдине враження та усвідомлення – «ось тут, мабуть, і народжується мистецтво».., і крок за кроком тебе «приводило» на другий поверх, у приймальню з відчиненими дверима, до кабінету, де за довгим столом сидів усміхнений автор цього мікросвіту… Кілька реплік, короткий відтинок часу, кілька місяців, частина семестру – і він ставав вже ближчим і ріднішим…
І разом з тим – ведення управлінських процесів, тягар керівної відповідальності, паралельно – навчально-методична, наукова робота, підготовка монографій, наукове керівництво, промоція молодих, талановитих науковців, оновлення кафедр, формування нових відділів, вчені ради, підготовка концертів університетських, державних, великих, менших, різних…
Це й було отим «робити більше…» у версії Анатолія Грицана.., «бути попереду, бути на чолі» багатьох процесів, і подекуди навіть їхнім автором.
Об’єднати в єдину спільноту студентів, викладачів, кафедри, бути біля витоків формування багатьох творчих біографій… Комусь це визначило його дорогу, комусь стало періодом в житті.., а для багатьох залишилося в пам’яті цілою епохою…
Я ж в списку перших – тих, для кого ЙОГО присутність у біографії була визначальною й такою, без якої не могло б існувати продовження. Так, він зробив в моєму житті набагато більше – десь порадою, десь підтримкою, десь протекцією, десь настановою.., сприяв першій літературній збірці.., відпустив ще під час навчання працювати у професійний театр…, згодом запросив викладати на кафедрі акторську майстерність… і цим всім втілив, мабуть, найголовніше – БУВ… у той період… в тому місці… у тій якості…
Тим-то й залишився «попереду багатьох інших»… світлим спогадом… а головне – добрим прикладом, достойним наслідування… як, разом з високою посадою й непростим життям, все ж зостатись ЛЮДИНОЮ…
